7
Мавши оце сї обітування, любі (мої), очищуймо себе від усякої нечистї тїла і духа, звершуючи сьвятість у страсї Божому. Зрозумійте нас: ми нїкого не скривдили, нікого не зопсували, нї з кого не здирали. Не на осуд глаголю; бо попереду сказав я, що в серцях наших ви (такі), щоб умирати з вами і жити. Велика сьмілость моя до вас, велика похвала менї за вас; сповнив ся я утїхою; надто багатий я радощами у всякому горю нашому. Бо, й як прийшли ми в Македонию, ніякого впокою не мало тіло наше, у всьому бідуючи: осторонь боротьби, в серединї страхи. Та Бог, що втїшає смиренних, утїшив нас приходом Титовим, не тільки ж приходом його, та й утїшеннем, котрим утішив ся про вас, оповідуючи даше бажаннє, ваше риданнє, вашу прихільність до мене, так що я вельми зрадував ся. Бо хоч я й засмутив вас посланнєм, не каюсь, хоч і каяв ся; бачу бо, що те посланне, хоч і на час, засмутило вас. Тепер я радуюсь, не тому, що ви засмутились були, а тому, що смуткували на покаянне, засмутились бо ви по Бозї, щоб нї в чому не було вам шкоди від нас. 10 Бо смуток по Бозї нерозкаяне по каянне на спасенне робить, смуток же сьвіта сього смерть робить. 11 Ось бо се саме, що покували, яке велике зробило в вас дбаннє, а (яке) оправданнє, а жаль, а страх, а бажаннє, а ревність, яке (відомщенне)! У всьому доказали ви, що чисті в сьому дїлї. 12 А хоч і писав я вам, то не задля того, хто скривдив, і не задля того, хто скривджений, а щоб явилось у вас дбаннє наше про вас, перед Богом. 13 Того ж то втішились ми втїшеннем вашим; а й надто більш зрадїли радістю Титовою, що заспокоїв ся дух його від усіх вас. 14 Бо коли я хваливсь йому чим про вас, то не осоромив ся; а, як усе і по правді говорили ми вам, так і хвала наша перед Титом правдивою була. 15 Серце ж його ще більш до вас (прихиляєть ся), згадуючи послух усїх вас, з яким страхом і трепетом прийняли його. 16 Радуюсь оце, що у всьому можу ввіритись вам.